За старим стилем у ніч з 13 на 14 січня українці зустрічали Новий рік.
Вечір напередодні називали Щедрим або Багатим. Меланка-Вода приходить на щедрий вечір разом із Василем-Місяцем справити гостини, які в народі так і називають – гостини Меланки. У народній традиції обидва свята об'єдналися в Щедрий вечір, або свято Меланки.
І, звісно, як же без щедрівок.
Дозвольте защедрувати 😍😍😍
Щедрик-щедрик-щедрівочка
Прилетіла Ластівочка
Стала собі щебетати
Господаря викликати.
Вийди-вийди Господарю
Подивися на Кошару
Там Овечки покотились
А Ягнички народились.
В Тебе Товар весь хороший
Будеш мати мірку грошей
Хоч не гроші то полова
В Тебе Жінка чорноброва.
Щедрик-щедрик-щедрівочка
Прилетіла Ластівочка.
За християнським календарем «Щедрий вечір» це також день преподобної Меланії (Меланки, Маланки, Миланки).
Кутя вважалася основною обрядовою стравою, її обов’язково ставили на покуть перед образами, де стояв дідух. При цьому говорили:
– Собі кутя на покуть, а узвар на базар.
Цікавий звичай, коли батько ховався у кінці столу за пирогами, а мати питала в дітей чи бачать вони його? Діти відповідали, що ні. Тоді батько говорив:
– Дай Боже, щоб і на той рік так не бачили!
Це означало, щоб такий достаток і добробут був і на наступний рік.
Обов’язково 13 січня пекли особливий обрядовий хліб з житнього борошна – книш або пшеничного корочун (паляниця з медом). Останній був поширений на Поліссі та Західній Україні.
Дівчата на Маланки щедрували лише попід вікнами, чоловіки – у хаті.
Традиція колядування і щедрування полягала в тому, що групи тільки чоловіків чи парубків заходили в кожен селянський двір, піснями славили господарів, бажали їм здоров’я, добробуту, за що отримували певну винагороду. При цьому дівчата могли лише щедрувати і тільки на Маланки, але в хату впускали лише чоловіків, дівчата ж щедрували під вікнами або у дворі.
Також на Маланки існували календарні обходи за участю масок «Коза» та «Маланка». Вони мали свій обрядовий сценарій, пісенний і музичний репертуар, територію побутування. Маска «Коза» була пов’язана з язичницькими часами, нею вшановували тварин. А обряд водіння кози був ритуальним дійством. Тут зливалися, спів, магія, музика, танці. У костюм кози – вивернутий кожух, одягався парубок, у руках носив вирізане з дерева примітивне опудало тварини, голова якої мала нижню рухому щелепу. Дуже часто з козою ходив «кіт» – людина, яка носила міх для подарунків. У ритуальному обході виступали також «дід», «баба», «єврей», «циган», «лікар», «козак», «гончарі», «юристи».
У кожній хаті розігрували виставу, обіцяючи господарям щастя і добробуту. У наш час цей обряд і саме театралізоване дійство не збереглося.
Ранок 14 січня, або ж Святого Василя, був логічним продовженням карнавальних обходів на Маланки. Ряджені сходилися на умовному місці в селі, на перехресті доріг. Тут збиралися вже всі – і чоловіки і жінки, від малого до великого. У центрі були музики й парубки, на відстані – дівчата. Люди починали танцювати, це був своєрідний сільських схід.
На Василя важливу роль відігравали прикмети. На Полтавщині спостерігали за хмарами. Якщо вони з півночі – врожай на озимину, з півдня – на ярину.
Також на Василя ворожили дівчата. На Полтавщині хлопці й дівчата опівночі сходилися до річки Ворскла, де розкладали вогонь і робили ополонку. Тримаючи у зубах довгу комишинку, усі одночасно занурювали її у воду, а потім у багаття. У кого раніше загориться той першим одружиться.
14 січня зранку посівали. Робили це хлопчики 7 – 14 років, вони ходили по хатах з торбинками чи рукавицями.
Символічний засів з побажаннями здійснюють лише житом або пшеницею.
Немає коментарів:
Дописати коментар